Минуло 25 років від українських президентських виборів 1999 року
Ганна Гопко на своїй сторінці у соцмережах цитує давній запис Лариси Івшиної, ориґінал якого вже годі й знайти:
«Наші вибори 1999 року були класична Білорусь…. В нас тоді вкрали майбутнє і заклали фундамент під російське вторгнення в 2014 і геноцид в 2022.
Ми певно жили б в іншій державі, були б вже членом НАТО якби тоді переміг Yevgenij Marchuk (подяка за незмінну позицію ЄК впродовж всього життя щодо вступу в НАТО).
Наслідки епохи кучмізму — ослаблена держава, на яку ворог легко напав.. фактично створивши ризики для втрати державності».
Цей запис є передмовою до спогаду відомого українського дипломата Олександра Щерби:
***
Мало хто згадує, що минуло 25 років від українських президентських виборів 1999 року. А вибори були дивовижні. Я тоді був молодим дипломатом у Берліні.
За півроку до виборів, один сильний кандидат Вʼячеслав Чорновіл загинув. Інший конкурент, Євген Марчук, був тишком-нишком позбавлений шансів. За підсумками першого туру переміг Леонід Кучма. Використання «адміністративного ресурсу» (себто втручання влади у вибори) зашкалювало.
В один з днів після першого туру в посольстві була нарада. Звичайна ранкова нарада. Раптом дзвонить телефон посла (ним був покійний Анатолій Георгійович Пономаренко). Дзвінок від когось з самої гори. Ми сидимо за столом чекаємо. Бачимо, що щось погане відбувається, з телефону лунає крик і мат. Піднімаємося і виходимо з кабінету, щоб посол не втрачав обличчя перед підлеглими.
Потім починається найдивніше. Протягом дня посол викликає одного підлеглого за іншим. Доходить черга і до мене. Він починає монолог. Суть така. Серед німецьких українців у першому турі діючий президент не здобув більшості. Якщо і в другому турі буде поганий результат, то його, посла, знімуть. Треба голоси за Кучму. У тебе є голоси за Кучму?
Себто мій начальник, принижено просив мене, молодого держслужбовця, переконати когось із моїх знайомих у Німеччині проголосувати за одного з кандидатів, бо інакше, для нього «будуть кадрові наслідки».
Наші вибори 1999 року — це була класична росія, класична білорусь. Класичний мрак. Не дивно, що до виборів 2004 року ми підійшли з переконанням, що ні на який протест український народ не здатний. «Наш народ покірно зʼїсть все».
Тим більш яскравим дивом була Помаранчева революція через 5 років. Щось тоді, між 1999 та 2004 роком відбулося в нас, яке стало основою для стрибка вперед, перетворило нас на не білорусь і не росію. Що це було? Мабуть, все ж таки касетний скандал, журналіст Георгій Гонгадзе з його подвигом. Гірчичне зерно, з якого виросло дерево.
Написав про це, щоб ми розуміли, яку внутрішню еволюцію Україна пройшла за останні 25–30 років. Як виросла ця нація. Як швидко ми забули слово «адмінресурс».
Олександр Щерба
Від УСІМ:
Чвертьстолітній ювілей президентських виборів 1999 року справді мало кому прийшов на думку як в Україні, так і в діаспорі. Ті вибори оживають лише у спогадах людей, які сумують за тим, що на тих виборах не переміг Євген Марчук. Ці спогади мають романтичний характер без будь-якого намагання критично осмислити події того часу.
Запис Олександра Щерби зосереджений на тому, як адміністрація Леоніда Кучми намагалася поширити силу адміністративного ресурсу на зарубіжний виборчий округ (ЗВО). О. Щерба розповідає, як дипломатичні місії України одержали завдання забезпечити перемогу Кучми в ЗВО.
На тих виборах з величезною перевагою над іншими учасниками першого туру перемогу у ЗВО здобув Є. Марчук. Тоді ше молодий дипломат, Щерба напевно не знає, чому і як перемога дісталася Марчукові, хоч і згадує німецьких українців, на яких і мали спрямувати вплив адмінресурсу українські дипломати.
На відміну від дипломатів, Л. Івшина добре знала і напевно не забула, кому Марчук мав би бути вдячним за свій успіх у ЗВО. Від самого початку і Марчук, і Івшина свідомо уникали навіть згадувати про роль у тій перемозі Міжнародної Асоціації Громадян України (МАГУ), інформація про яку була розміщена на вебсайті кандидата на президента України Марчука у статусі зарубіжного представництва його виборчого штабу.
Володимир Іваненко, засновник і голова МАГУ у 1997–2010 роках, пише:
«Чим найбільшою мірою відзначилася МАГУ? Перше: ми добилися того, що посольства і консульства України почали здійснювати заміну та продовження дії паспортів громадян України, які постійно жили й працювали за межами України (раніше, щоб поміняти паспорт, громадяни одержували довідку для поїздки в Україну для оформлення паспорта за місцем попереднього проживання в Україні). Друге: налагодження нормального виборчого процесу в закордонному виборчому округу, як ви цей процес знаєте тепер (раніше за межами України мали можливість голосувати лише співробітники посольств і консульств та особливо настирливі активні громадяни України). [виділення наше. — УСІМ] Третє: МАГУ ініціювала проект адресної допомоги сімейним бізнесам та підприємцям-індивідуалам в Україні і на початку 2000-х років зібрала й відправила в Україну близько 250 тисяч доларів США».
Більше В. Іваненко писав про це у статті, присвяченій двадцятиріччю МАГУ.
Чи став би Є. Марчук справжнім устроєвим трансформатором або хоча б реформатором України, якби 1999 року був обраний на президента України?
Навряд. Як і Кучма, Марчук був продуктом і частиною компартійно-радянської номенклатури, яка зуміла не тільки зберегти свою владу, а й запровадити в Україні кланово-оліґархічну систему урядування, яка прийшла на зміну компартійно-радянській. Не треба забувати й про середовище, в якому Марчук зробив свою карʼєру і яке, безумовно, визначило характер його українськості чи українофільства.
Ставши президентом, Марчук мало чим відрізнявся б від своїх попередників і наступників, про яких сама його вдова Івшина говорить як про одного президента із шістьма термінами, будучи впевненою, що Марчук був би інакшим. Як він не був інакшим премʼєр-міністром, а передусім — інакшим як голова СНБУ/СБУ (06.11.1991–12.07.1994), тобто за два місяці перед тим перейменованого КДБ, як кажуть самі працівники цієї спецслужби, бо ця спецслужба так і не зазнала сутнісних змін.
Попри те, що Є. Марчук справляв визначальний вплив на ідейно-тематичне спрямування і усіляко підтримував редаговану його дружиною Л. Івшиною газету «День» — одно із найпроукраїнськвших видань в Україні, — ні він сам, ні газета «День», ні Л. Івшина навіть не згадували про нагальність системних устроєвих змін в Україні, тобто заміни радянського суспільного устрою на якісно новий суспільний лад, заснований на українських національних традиціях і звичаях.
Тут доречно буде згадати, що ще українськіший третій президент України Віктор Ющенко також ні до, ні під час, ні після свого президентства також не переймався цією темою, хоч і обіцяв кардинальні зміни, але не ініціював їх, що засвідчив, зокрема, близький до нього Олег Рибачук.
Є один чинник, про який ніхто ніколи не згадує, який споріднює кадрового офіцера радянських спецслужб Марчука і радянського прикордонника-строковика Ющенка як політиків і який пояснює іґнорування ними самої ідеї устроєвих змін.
Програвши в першому турі президентських виборів 1999 року, Євген Марчук не очолив політичну опозицію, не відійшов від політики і не продемонстрував своєї опозиційності щодо Кучми. Навпаки! Він погодився стати по суті правою рукою Кучми і вірно служив його режимові на верхніх щаблях влади, та потім, відійшовши від політичних і державних справ, не завдав собі клопоту зайнятися глибоким осмисленням і аналізом розвитку, успіхів і невдач незалежної України, хоч і був потужним аналітиком. Це говорить багато про Марчука як особистість.
За великим рахунком, Л. Івшина має рацію, кажучи: «У нас один президент і його шість термінів тривають». Є. Марчук був би частиною цього процесу і не більше. І проблема не в самих окремо взятих згаданих і не згаданих індивідів. Проблема у неспроможності того прошарку українського суспільства, який ми називаємо інтелектуальною елітою. Якщо ця еліта від самого початку й дотепер усвідомлює себе виключно як трудову радянську інтеліґенцію, хай і називаючись українською.
До теми:
Президентські вибори 1999 – Datatowel.in.ua
Вибори Президента України 1999 — Вікіпедія
Історія виборів: треті вибори Президента України 1999 року — Опора
