Як власне хамство і невігластво можна повернути собі ж на користь
Вадим Денисенко з Українського Інституту майбутнього, більше знаного завдяки Юрієві Романенкові і Ко як УкрАінскій Інстітут будущєго, похвалився, що «сьогодні вперше за багато років, по суті, послав журналіста».
Далі він пише: «Я тримався, коли мене питали «Як поліція забезпечує порядок на окупованих територіях».
Я не реагував, коли мене питали чи я не знаю «Як Пригожин уб‘є Путіна».
Але сьогодні, коли я мав поговорити про дослідження Ukrainian Institute for the Future про міграційну ситуацію, мене спитали (дослівно): «А якщо всі поїдуть і не повернуться, що ми будемо робити?», я не витримав.
Може я не правий, але не стримався».
Ну, послав, то й послав. Мабуть, було за що. На це можна було б не звертати уваги.
Запис В. Денисенка цікавий і важливий тим, що він спричинився до вельми активного обговорення, в якому беруть участь люди відомі, з іменами.
Зокрема, зачеплено й проблему підготовки журналістів в Україні.
Дипломат Олександр Щерба пише:
«Є три категорії журналістів. Перша — кому байдуже що ти відповідаєш, бо він просто заповнює ефір. Друга — кому байдуже, бо він сам все знає. Третя — хто тебе справді слухає. В Україні часто трапляється перша категорія. На Заході — друга. А справжніх журналістів і там, і там мало».
Звісно, справжніх журналістів, як і дипломатів, юристів чи економістів, мало. Скрізь.
Леся Олександра Казачинська запостила у коментарях посилання на свій текст:
«Знаєте що? Найбільше вражає толерантність до тупості (в роботі), хамства (у комунікаціях) і зрадництва (в політиці).
Наприклад, візьмемо тупість. Зараз невіглас може сміливо публічно заявити, що 2х2 =7 і це не помилка чи глупість, а його власна позиція. Позиція!
Тобто, він не вивчатиме питання, не розвиватиметься, а захищатиме своє право залишитися тупим.
Відколи це тупість стала позицією?
Звичайно, психологи молодці, що дають таким людям відчути впевненість, але замість розвивати тупих, і підтягувати вище на рівень, їм дають інструменти захисту.
До чого це призводить ?
Давайте подивимося у відеосюжеті наших британських колег з ВВС.
Бо на новому поколінні журналістів це найбільш помітно. Вони вміють зі слів зробити речення і навіть клікбейт, але взагалі не мають поняття, що саме ті слова означають.
*з дєцтва за англійський гумор. обожнюю
**пардон за російські субтитри».
Анатолій Матвійчук зауважив: «Треба пам’ятати, що людина недосконала і бути готовим і до тупості, і до провокації))». Денисенко погодився: «Анатолій Матвійчук, ще може бути молодість і розгубленість)»…
Ясність у дискусію спробувала внести Оксана Половина — не така вже й юна та розгублена, яка стала жертвою хамства Денисенка:
«Дивно ви мене виставили у цьому коментарі. Давайте, тоді усе розповімо, що до того ми поговорили у фб (див. скрін. — УСІМ). Потім я вас набрала у зазначений час, ви мені не змогли відповісти. Коли я була уже в іншій роботі, ви мені перетелефонували і я могла і так сказать, але, навіть, не встигла нічого продовжити, ви почали кричать на мене. То, можливо, проблема не у фразі, а в тому, що якраз ви таки познайомилися з моїми статтями))). Я, навіть, здогадуюся з якою))».
На скріні бачимо, що журналістку бентежать вельми серйозні проблеми майбутнього України: «Яким чином буде вирішуватися демографічна криза? Хтось до нас ще бідніший заїде? Просто буде розруха? Які перспективи?»
З того ж скріну видно, що той, хто здумав себе футуролоґом, не має що і як відповісти. Тому відмахується: «ми показали проблему», — і переводить стрілку: «Держава має приймати відповідні рішення». Куди приймати?!
У контексті такої дискусії складається враження, що запитання журналістки: «А якщо всі поїдуть і не повернуться, що ми будемо робити?» — не таке вже й наївне і не таке хамське, щоб на нього по-хамському реаґувати, та ще й хвалитися цим у соцмережах. Воно якраз і вписується, причому дуже щільно, у міґраційну ситуацію.
Очевидно, проблема в тому, що УкрАінскій інстітут будущєго має відповідь на це запитання, та вона не відповідає сподіванням українців. Опосередковано цю відповідь дають у своїх чи не щоденних відеострімах відверто антиукраїнські Романенко, Арестович, Дацюк та інші місцеві «майбуттєзнавці», а також запрошені — усі з російського інформаційного простору.
УкрАінскій інстітут будущєго за весь час свого існування не висунув жодної україноцентричної ідеї. Про україноцентричні концепції й проґрами годі й говорити.
Ну, а щодо проблем журналістики і ЗМІ в Україні, то вони існують, і ці проблеми набагато серйозніші, ніж про них думає В. Денисенко та його прибічники.
Більше тут:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.