Преміумні позашляховики показали свою непридатність для бойових умов. Я починав війну на своєму новітньому та дорогому лексусі, через який й отримав позивний “Лексус”. В нього були усі навороти, він був шикарний, виглядав потужним, міцним та брутальним. Але все це виявилося не таким у насправді жорстких умовах. Це був косплей для міських умов, ідеального асфальту та нечастих виїздів на шашлики у заміський парк-готель-клуб.
Нам потрібно було вантажити у мого лексуса велику кількість важких та брудних вантажів, усілякий інструмент та приладдя. Деколи – лопати та кирки. Вони дивно виглядали у велюровому багажнику зі спеціальними стильними сумками. Потім ми з гуркотом стрибали з усім цим переораними ланами, інколи – виїзжаючи з-під артудару. Ще потрібно було прямо з розбігу встрибувати у повному обвісі з купою навішаних залізяк до салону та рвати з місця. Шкіряний салон з крутої шкіри та чотири вбудованих пласких екрани у салоні, а також система hi-fi стерео з розсованими салоном багатьма колонками цьому аж ніяк не допомагала.
Й з плином часу мене почало не те що дратувати, а просто приводити у відчай, що жоден з десятків наворотів в машині, за які було сплачено зайві десятки тисяч доларів, ніяк не допомагає врятувати наше життя чи залишитися цілими. Машина виявилася незграбною, важкою, незручною для нової реальності, де я опинився – для війни, де люди вмирали, де вистачало довбойобизму та де не було геть нічого премиумного чи люксового. Ба більше – з кожним днем я все більше відчував, що ця машина у цих умовах – це наче насмішка наді мною, моїм рішенням воювати та усім,що я роблю зараз.
І я зробив єдине, що можна було – відправив її у минуле моє життя, туди, де й вона і я займали колись свої, органічні та природні віп-пуп-преміум-лакшрі місця у першому ряді будь-якого партеру, та де головною нашою з нею роботою вже багато років було зривати овації та ловити на собі закохані погляди оточуючих з будь-якого приводу.
Я відігнав лексуса у місто, та, наче велику, яскраву, дорогу, але дурнувату рибу у акваріум, випустив його у звичне бізнес-середовище фінансової столиці. На цьому його фронтове життя скінчилося, я знаю, що воно було лексусові поперек горлянки та через нього він почував себе дуже нещасним та переживав глибокі душевні муки.
Потім було багато машин, бо здебільшого вони гинули під обстрілами. Це були набагато більш прості, більш дешеві, більш надійні машини геть інших класів, які годилися для війни більше, ніж преміум. Так воно досі і триває. Нічого, що коштує величезних грошей та створено для ідеальних паркетних умов, та стилізовано під “брутальність”, “мачизм”, “харизматичність”, “екстремальність” та допомагає людям виглядати не тими, ким вони є насправді, не працює на цій війні, як треба. Бо ця війна – це бруд, кров, довбойобизм, абсурд.
Ні, на машину в мене нарікань нема. Вона чесно робила усе, що могла. Вона намагалася бути корисною та стати у пригоді. Просто могла вона не те, що тепер нам з побратимами було треба. Бо нам було треба – залишитися в живих, а те, що вона могла запропонувати, загуло у небуття, у минуле життя, до якого неможна повернутися, разом з усім світом 24 лютого. Але вона відпрацювала своє, та я радий, що зрозумів це раніше, ніж вбив її безповоротно. Просто в мене до усіх мої машин відношення, як до живих істот. Тому вони в мене завжди такі доглянуті та у перфектному стані. Я подумав, що це ж не справедливо – такі умови для такого лексуса. Він не повинен в тому, що я пішов воювати. І я пересів на інші.
Бо тут найкраще працює те, що просто виробляють, не вийобуючись. Це – світ для дуже простих та надійних речей. Й таких самих рішень. Й таких самих людей. Й таких самих думок. Й ніякого лакшрі. Ніякої віп-зони.
Я іноді згадую, як чемно та гречно організатори джаз-фестивалю супроводжували нас з Ксюшею до наших оксамитових крісел у віп-зоні фестивалю. Там було страшенно нудно, бо віп-зона була майже пустою, а ті нечисленні, хто там сидів, сповнені власних чеснот, сиділи з такими пиками, що від них тягнуло ригати. А зовсім поряд, біля трибуни, просто на піску пляжу, відривалися та кайфували, та насолоджувалися життям володарі найдешевших квитків. Й в них були любов, радість, щастя, молодість, дивовижні краса та свобода, й безтурботність. Вони танцювали на піску та пили вино прямо з пляшок. Ходили купатися прямо у Дніпро та їли курячі шашлички прямо з дерев’яних шпажок, найдешевших у будь-якому супері. Їм не потрібні були ані кришталеві фужери, ані кейтеринг від найвідоміших ресторанів, ані дресовані білосніжні офіціанти, ані оксамитові крісла, ані охоронці з чотирьох боків. Бо все це заважало би їм веселитися, жити та відчувати себе живими.
Пам’ятаю, я все дивився тоді не на сцену, а вниз, туди де вони танцювали. Та ніяк не міг збагнути – як це так дивно сталося, що я тут, а не там, серед них?
Але до чого це я згадав? а, до того, що преміумний лексус для війни непридатний. Потрібно щось простіше, більш зрозуміле, більш приземлене. I так тут багато з чим. Навіть з людьми. Простіше треба. Ще простіше. Ще.