Правління Чернігівського обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка виступило із заявою щодо перейменування обласної універсальної бібліотеки. Заяву опублікував Всеукраїнський незалежний медійний ресурс “Сіверщина”.
Перед цим на цьому ж сайті було перепубліковано з газети «Слово Просвіти» статтю Миколи Тимошика «Атака на патріотів Русових — помста за Короленка?».
І в заяві чернігівської «Просвіти», і в статті М. Тимошика йдеться про перейменування головної чернвгівської бібліотеки, заснованої ще у 19-му столітті Олекспндром та Софією Русовими, названу радянською владою ім‘ям прихильного до неї Володимира Короленка і тепер наречувану ім‘ям Леоніда Глібова.
Чернігівські просвітяни цілком правомірно вважають, що бібліотека має носити ім‘я Русових як її реальних засновників. Проблема, однак, у тому, що місцеві чиновники мають відразу до Русових, не тільки прищеплену ще компартійно-радянською пропаґандою, але й активно насаджувану сучасними українобіжними силами.
І ось тепер, ризикуючи програти баталію, чернігівська «Просвіта» вирішила дати останній бій… Заявою!
Що у цій ситуації не так?
А не так тут те, що Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т. Шевченка в цілому і його Чернігівське обласне відділення зокрема зараз усіх собак вішають на своїх ідеолоґічних супротивників, на сяку-таку обласну владу й на кого завгодно ще, але навіть не усвідомлюють власної відповідальності.
Ситуація з перейменуванням бібліотеки спонукає замислитися над тим, чим упродовж трьох десятиліть незалежності України займалося товариство «Просвіта» в цілому і його чернігівське відділення зокрема, що українознавча просвіта залишалася й залишається поза увагою просвітян.
За тридцять років напевно ж можна було донести до старих і до малих чернігівців, ким було, що і скільки зробило для української справи подружжя Русових і що вони значать для Чернігова й Чернігівщини, та й для України взагалі.
Можна уявити собі, яким нікчемним є в Україні авторитет «Просвіти», лідери якої не спромоглися провести індивідуальну просвітницьку роботу з невеличкою групкою українобайдужих чиновників, щоб підштовхнути їх до бажаного рішення. Мабуть, і не пробували, чи не так?
У своїх статтях і нотатках багато разів я писав про бездіяльність товариства «Просвіта», на чолі якого стоять люди, яких я особисто знаю десятки років і до яких упродовж років і років я намагаюся достукатися з ідеєю і концепцією системної українізації України, в якій просвіта є одним із наріжних каменів, яка в принципі розв‘язала б проблему, яку вони намагаються розв‘язати ситуативно.
Зайнятися системною українізацією або хоча б включитиися в обговорення ідеї та запропонованої концепції чи запропонувати свою, кращу — це не для них.
На превеликий жаль, вони надають перевагу наступанню на ті ж граблі, на які наступають освітяни, зокрема — мовні активісти, й журналісти чи медійники — коли йдеться про українізацію ЗМІ й інформаційного простору в цілому.
Володимир Іваненко
До теми:
Україноцентризм, журналістика і система ЗМІ: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 449 с.
Системні зміни — перспектива для України: Збірка статей і нотаток. — Вашинґтон, 2020. — 393 с.