З нагоди 75-річчя від дня народження
Дисиденту журналісту Валерію Марченку виповнилося б 75 років. Ми разом з режисером Максимом Бернадським (оператор Олександр Євсеєв) зняли про нього документальний фільм.
Я шукав тему і наткнувся на книгу листування когось із дисидентів з американкою. Звернувся до Семена Глузмана за порадами. А він сказав, що в нього є значно цікавіший матеріал. Розповів історію листування Валерія Марченка із голландською студенткою Джеккі Бакс.
Валерія Посадили на 5 років і два роки заслання лише за те, що він надрукував на машинці дві статті з критикою радянського уряду у галузі культурної політики. Йому в заслання через Міжнародну Амністію написала дівчина з Голландії. Він не знав, що Джеккі є жіночим іменем. І відписав: я не знаю, хто ви, містере Джеккі. Ми так і назвали фільм “Хто ви є, містер Джеккі?”.
Вони листувалися аж поки він не помер у ленінградській тюремній в’язниці, коли йому дали другий термін — 10 років. У фільмі є кадри із самим Валерієм, які були зняті любительскою камерою.
Ми знімали на Уралі — в політичній зоні, яка була перетворена на музей політичних репресій. Там сидів Стус і багато наших дисидентів. Кілька років тому музей ліквідували. Для чого гебістському режиму путіна музей, який розповідає про злочини його попередників?
Ми також були у Амстердамі, де живе Джеккі. Вона дала нам листи Валерія. Ми викликали її довіру. І вона нам багато чого відверто розповіла.
Ось вам уривок фільму. Там є кадри з головним героєм.
Фільм показувався на СТБ, 5-му каналі, десь іще — вже не пам’ятаю. Брав участь у фестивалі Доку дейз. Його фінансувала компанія UMC, нинішній Водафон. В ній була частка голландського капіталу Відповідно формально його можна було віднести до голландського кіно. Він показувався у рамках фестивалю голландського кіно по всій Україні.
До теми:
Мені трапилося знати Валерія Марченка ще в студентські роки. Знайомство відбулося в Спілці письменників України на зустрічі студентів українських вишів, яких за обміном направляли в різні союзні республіки для вивчення мов народів СРСР. Про цю зустріч мені треба було підготувати звіт для «Літературної України», в редакції якої я тоді працював.
В. Марченко вивчав азербайджанську мову в Бакинському університеті і починав займатися перекладами. Так склалося, що пізніше мені довелося піти з «Літературної України», і саме те місце посів у редакції Марченко.
Ми спілкувалися не тільки, коли я бував у СПУ чи заходив у релакцію. У нас була спільна компанія, в якій ми часом збиралися на посиденьки. Хтось мені казав, що Валерія «здала» одна із «випадкових» дівчат, яких часом приводили на наші вечірки постійні учасники.
Докладніше я писав про це у статтях і нотатках, які увійшли до збірки «В‘ячеслав Чорновіл як феномен української історії й політики» (Вашинґтон, 2019. — 201 с.).
Володимир Іваненко