Колись мене дивувало, чому можу уявити збірний образ звичайних поляків чи чехів, але значно менше – нас самих, українців. Не якийсь уявний портрет, а саме звичайний збірний образ.
Як правило, ключем до розуміння інших для мене є гумор. Наш спільний гумор, тим часом, я не завжди розпізнавав, бо він часто відрізнявся, залежно від міста і місця.
Війна змінила навіть це. Війна розкрила українців навіть у цьому. В розмовах на блокпостах, у написах на табло, в есемесках та мемах, у двигтінні фейсбуку і твіттеру я чую якийсь колосальний безстрашний регіт нашого народу у вічі ворогу.
Це – його великий гумор на межі трагедії. І це – таке звичайне, і таке безсмертне.